«Моссад» проти АМАН: у тіні війни з Іраном
Те, що сьогодні в Ізраїлі виглядає як серія контрольованих витоків інформації та гострих медійних суперечок навколо війни з Іраном, насправді викриває набагато глибший механізм влади. Адже на цьому тлі розгортається не лише суперечка щодо ефективності операцій, а фундаментальна боротьба за те, хто має право визначати стратегічну реальність держави [1].
Згадана ситуація не є випадковим інцидентом чи звичайною особистою сутичкою між керівниками спецслужб. Як повідомляли інформовані джерела, прем’єр-міністр Беньямін Нетаньягу перед війною схвалив концепцію «Моссаду», згідно з якою військовий удар і спеціальні операції мали спровокувати виступи проти режиму аятол в Ірані. Коли очікуваний ефект не настав, в ізраїльських спецслужбах розгорілася гостра суперечка про відповідальність. Як тут не пригадати відомий вислів, який приписують президенту США Джону Кеннеді: «У перемоги багато батьків, а поразка завжди сирота» [2].
Можна дійти висновку, що йдеться не лише про розвідувальні оцінки щодо Ірану, а про глибший конфлікт: хто в Ізраїлі має право визначати картину загроз, хто керує операцією, а хто після всього нав’язує її політичну інтерпретацію. У центрі цієї інституційної гри сьогодні знаходяться три важливі фігури: директор «Моссаду» Давід Барнеа, начальник Управління військової розвідки (АМАН) [3] Генерального штабу Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ) [4] генерал-майор Шломі Біндер та колишній начальник ГШ ЦАХАЛ генерал-лейтенант Герці Галеві.
Розмежування повноважень здається чітким, але саме тут і починається напруженість
Щоб зрозуміти причини цієї конкуренції, слід почати з різниці у повноваженнях. Як повідомляється на офіційному сайті ЦАХАЛ, основною місією АМАН є надання уряду та армії щоденних розвідувальних попереджень, а також оповіщень у воєнний час. Водночас на офіційному сайті «Моссад» читаємо, що ця організація відповідає за таємну діяльність за кордоном: збір розвідданих і проведення спеціальних операцій, спрямованих на нейтралізацію загроз і забезпечення безпеки Ізраїлю. Вона діє через різні канали, включно з агентурною розвідкою (HUMINT), технічною розвідкою (TECHINT) і кібер-операціями, охоплюючи своєю діяльністю весь світ. Отже, формально розподіл здається чітким: АМАН має попереджати та оцінювати, «Моссад» — проникати, впливати та завдавати ударів. На практиці ж саме тут починається напруженість, бо в ізраїльській системі попередження — це не лише технічна функція, а основа політичного впливу.
Натомість справжнє джерело переваги АМАН полягає в тому, що його аналітичний підрозділ відіграє роль центрального осередку стратегічної оцінки у державі. Керівник цього відділу АМАН підпорядковується безпосередньо прем’єр-міністру, міністру оборони та уряду, водночас залишаючись частиною військової ієрархії. Саме АМАН — а не «Моссад» — має в ізраїльській системі повноваження і несе відповідальність за представлення цілісної, комплексної стратегічної оцінки. Цю інституційну концентрацію дуже добре доповнює стаття Центру міждисциплінарних військових досліджень на сайті ЦАХАЛ, де прямо зазначено, що АМАН має «природну монополію на розвідку». Іншими словами, конфлікт між обома спецслужбами виникає не тільки з амбіцій людей, але й з асиметрії, закладеної в самій структурі держави: одна інституція має монополію на загальну стратегічну оцінку та прямий канал зв’язку з прем’єр-міністром, інша — найбільший оперативний престиж.
Така ситуація є наслідком історичних обставин, пов’язаних із зародженням розвідки в Ізраїлі, яка на початковому етапі походила з військового ядра організації «Гаґана» [5], а згодом — із військової організації ізраїльської держави. У перші роки існування Ізраїлю саме та структура, з якої згодом виросла АМАН, мала організаційну перевагу та доступ до ключових джерел, особливо радіоелектронних, тоді як «Моссад» спочатку був скоріше координаційним органом, ніж рівноправним центром стратегічного аналізу. Ця історична перевага військової розвідки призвела до зростання престижу, зближення з керівництвом держави та стійкого переконання, що саме армія в Ізраїлі є «найвищою» інстанцією у справах регіональної безпеки. Тож суперництво не є новою кризою. Це безперервний процес, який роками повторюється у різних проявах.
Близькі партнери та запеклі суперники
Найгостріше цей своєрідний конфлікт інтересів проявляється саме стосовно Ірану, адже саме там ролі обох спецслужб одночасно розділені та перетинаються. Ще у 2014 році у розслідуванні Reuters «Israeli military lifts veil on its Iran listeners» [6] повідомлялося, що АМАН широко використовував лінгвістичні та технічні ресурси для моніторингу щодо Ірану, а його підрозділ 8200 [7] порівнювали з Агентством національної безпеки США чи британським Центром урядового зв’язку. Водночас «Моссад» зазвичай асоціювався з більш агресивними діями, такими як диверсії. Більше ніж через десятиліття цей поділ все ще помітний, хоча й у більш складному вигляді. Наприклад, під час нападу на Іран командос «Моссаду» на місці знищували елементи протиповітряної оборони противника. Саме події навколо Ірану ілюструють логіку цих відносин: АМАН слухає, складає карти та оцінює, «Моссад» проникає, маніпулює та завдає ударів — але оперативний успіх одного з них майже автоматично породжує суперечку щодо того, чия оцінка ситуації виявилася більш точною.
У 2025 році ця структурна конкуренція стала дедалі помітнішою. Як повідомило видання The Times of Israel, колишній начальник ГШ ЦАХАЛ Герці Галеві нібито звинувачував у приватних розмовах директора «Моссаду» Давіда Барнеа у неефективному проведенні операцій, пов’язаних з Іраном, виході за межі власних повноважень та привласненні собі заслуг за дії ЦАХАЛ. Генерал стверджував, що глава «Моссаду» «виставляє себе над іншими», привласнює собі заслуги за події, якими керувала армія, та займається саморекламою в неколегіальний спосіб. З одного боку, це свідчить про особистий конфлікт, а з іншого — розкриває саму суть інституційної конкуренції: АМАН і, ширше, ЦАХАЛ не хочуть бути зведеними до ролі військово-аналітичного запліччя для оперативної слави «Моссаду».
Проте сама структура ізраїльського розвідувального співтовариства сприяє не лише конфлікту, а й, як це не парадоксально, дуже тісній співпраці. За інформацією профільного веб-ресурсу Intelligence Online, співпраця між керівником АМАН Шломі Біндером та директором «Моссаду» Давідом Барнеа під час підготовки до війни з Іраном мала просто безпрецедентний характер. Однак вже через деякий час в ізраїльських спецслужбах розпочався обмін звинуваченнями, і склалася така ситуація, в якій глава «Моссаду» змушений публічно захищати свою службу. Ця подвійність має ключове значення: в ізраїльській системі «Моссад» і АМАН можуть бути одночасно близькими партнерами на етапі операції та запеклими суперниками, коли починається політичне підбиття підсумків. Саме тому конфлікт між ними не має вигляду постійного, відкритого розколу; частіше він набуває форми періодичних зіткнень щодо інтерпретації подій після спільно проведених операцій.
Величезне значення для цієї динаміки взаємної напруженості між «Моссадом» та АМАН мав також збройний напад ХАМАС 7 жовтня 2023 року [8]. Розслідування цих подій показало, що армія різко недооцінила можливості ХАМАС та не виконала своєї місії щодо захисту цивільного населення. Колишній керівник АМАН Аарон Халіва взяв на себе безпосередню відповідальність за цю поразку. Після того, як у серпні 2024 року генерал-майор Шломі Біндер обійняв посаду глави АМАН, було створено новий підрозділ, діяльність якого зосереджена на попередженні щодо можливості війни, саме для того, щоб така тривожна інформація не губилися в бюрократичних коридорах, як це сталося перед 7 жовтня. Така послідовність подій є важливою для розуміння відносин із «Моссадом»: компрометація АМАН послабила його авторитет, але водночас змусила провести реформу, яка має відновити його позицію як головного джерела стратегічних попереджень.
«Моссад» вже не виступає лише як виконавець таємних операцій
На цьому тлі суперечка щодо Ірану протягом березня-квітня 2026 року набула значно глибшого сенсу. За даними видання The Times of Israel, перед війною глава «Моссаду» Давід Барнеа представив Беньяміну Нетаньягу оцінку, згідно з якою після ліквідації верхівки іранського керівництва та ослаблення репресивного апарату, «Моссад» зможе підштовхнути іранську опозицію та призвести до масових заворушень, які могли б закінчитися падінням режиму аятол. У середині квітня 2026 року сам Давід Барнеа публічно заявив, що місія щодо Ірану не буде завершена, доки не відбудеться заміна режиму. Це особливо важливий момент, оскільки він показує, що «Моссад» вже не виступає лише як виконавець таємних операцій, а як інституція, що формулює широку політико-стратегічну візію бажаного завершення війни. А саме ця сфера в ізраїльській архітектурі безпеки традиційно належить АМАН як центру стратегічної оцінки.
З огляду на це, витік інформації про план провокування повстання в Ірані можна розглядати як боротьбу за межі компетенції [9]. Адже якщо «Моссад» не тільки проводив операції, але й «продавав» політичному керівництву тезу про можливий швидкий крах системи в Тегерані, то він вторгся на територію, де АМАН десятиліттями будує свою виняткову позицію. З іншого боку, якщо прийняти версію, що частина витоків мала на меті послабити Давіда Барнеа, то можна також вважати, що військові або, ширше, безпековий істеблішмент намагалися повернути контроль над наративом після того, як цивільна спецслужба занадто сильно втрутилася в роль стратегічного архітектора війни. В умовах, коли в ізраїльському апараті безпеки триває відкрита боротьба за покладення провини за ситуацію навколо Ірану, суперництво між «Моссадом» та АМАН вже не є додатком до війни. Воно стає одним із її внутрішніх фронтів.
На все це накладається ще й політичний фактор. У квітні 2026 року уряд Ізраїлю офіційно затвердив призначення генерал-майора Романа Гофмана, дотеперішнього військового секретаря прем’єр-міністра, на посаду нового директора «Моссаду» [10]. Сам по собі цей факт ще не доводить підпорядкування цієї розвідслужби армії чи закінчення її протистояння з АМАН. Беньямін Нетаньягу скористався потрясінням після 7 жовтня, щоб призначити на ключові посади людей, які підтримують його жорстку лінію щодо Ірану. Отже, можна сказати, що кадрова політика прем’єр-міністра не стільки спрямована на придушення інституційної конкуренції, скільки на те, щоб перевести її в нове русло та підпорядкувати власній стратегії.
Отже, ця конкуренція між «Моссадом» та АМАН в Ізраїлі не є аномалією, а випливає з самої архітектури безпеки. Як зазначалося вище, АМАН має історично вкорінену перевагу як «національний аналітик», а «Моссад» регулярно намагається перетворити гучні оперативні успіхи на стратегічний та політичний вплив. Тому їхні відносини за своєю природою є амбівалентними: вони не можуть ефективно діяти один без одного, але кожна значна операція — особливо проти Ірану — одразу ж викликає суперечку про те, хто мав рацію, хто насправді виконав найважливішу роботу, і хто після невдачі має заплатити ціною своєї репутації. Саме тому нинішній конфлікт навколо Ірану слід розглядати не як тимчасову конфронтацію, а як черговий епізод давньої війни за домінування у розвідувальному співтоваристві.
Володимир Паливода,
експерт у сфері міжнародних відносин
Примітки:
[1] Стратегічна реальність — це сукупність зовнішніх та внутрішніх умов, обставин, обмежень і можливостей, у яких діє держава, компанія або особа, і які безпосередньо впливають на прийняття довгострокових рішень.
[2] Джон Кеннеді використав цей вислів 21 квітня 1961 року, коментуючи провальну операцію в Затоці Свиней (Куба), щоб взяти відповідальність на себе і наголосити, що в успіху хочуть брати участь усі, а від провалу всі відхрещуються.
[3] АМАН — загальноприйняте скорочення від назви на івриті «аґаф га-модіїн».
[4] ЦАХАЛ — загальноприйняте скорочення від назви на івриті «Цва га-Гаґана ле-Ісраель».
[5] «Гаґана» — на івриті «Оборона». Парамілітарна організація, яка існувала у 1920-1948 роках у Палестині для захисту єврейських поселень від арабських нападів. Британська влада наклала на діяльність «Гаґани» заборону, проте це не завадило їй організувати ефективний захист поселень. Після виникнення Держави Ізраїль, вона стала основою формування ЦАХАЛ.
[6] Іммігранти з Ірану, які володіють фарсі, відіграють ключову роль у розвідувальних підрозділах ЦАХАЛ, моніторячи загрози, пов’язані з ядерною програмою Ірану. Кожен п’ятий єврейський іммігрант з Ірану потрапляє до розвідки, що посилює зусилля Ізраїлю, особливо у контексті ядерних амбіцій Тегерану.
[7] Підрозділ 8200 — підрозділ радіоелектронної розвідки, що входить до складу АМАН і займається, серед іншого, збором і декодуванням зашифрованої радіоелектронної інформації.
[8] Збройний напад ХАМАС на Ізраїль, відомий також як «різанина 7 жовтня» або початок війни в Секторі Гази. Це була масштабна, скоординована атака, яка стала найкривавішим нападом на ізраїльтян за всю історію країни. Бойовики ХАМАС завдали масованих ракетних ударів, прорвали прикордонні загородження та проникли в Ізраїль із суші, моря та повітря (на парапланах). Під час нападу загинуло близько 1200 людей, переважно цивільних. Понад 240 осіб було взято в заручники та вивезено до Сектору Гази.
[9] За даними зарубіжних експертів, за витоком міг стояти сам прем’єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу. Він мав на меті покласти відповідальність на директора «Моссаду» в разі, якщо війна не досягне своїх цілей. Навіть якщо глава уряду не несе прямої відповідальності за витік інформації, це в кінцевому підсумку відповідає його інтересам.
[10] Рішення про призначення Романа Гофмана директором «Моссаду» Беньямін Нетаньягу оголосив ще у грудні 2025 року. Він має офіційно вступити на посаду 2 червня 2026 року строком на 5 років. Ізраїльські профільні експерти розкритикували це призначення, в якому вони вбачають продовження політики прем’єр-міністра просувати на високі посади відданих йому людей, які навіть не мають належного досвіду. Наголошується, що Роман Гофман — талановитий офіцер, але, оскільки він ніколи не служив у розвідці, жоден із його талантів не має значення на посаді керівника «Моссаду».
